Давно, давно, відплакали вдовиці,
І дим війни розтав у зморшках ран,
А мати жде, і біль пече зіниці.
Димить туман, димить туман... Двічі
Дістала знов із скрині вишиванку,
Що так любив носити син Іван,
Згасає день в мінливому серпанку.
Димить туман, димить туман... Двічі
На ній цвіте незламана калина,
Блакить озер і колосистий лан,
І мати знов хова сорочку сина.
Димить туман, димить туман... Двічі |
Версия для печати
