Нiч яка мiсячна, зоряна, ясная!  
Видно, хоч голки збирай. 
Вийди, коханая, працею зморена,  
Хоч на  хвилиночку в гай. 

Сядемо вкупочцi  тут пiд калиною —  
I над панами я пан! 
Глянь, моя рибонько, — срiбною  хвилею  
Стелеться полем туман. 

Гай чарiвний, нiби променем всипаний,  
Чи загадався, чи спить: 
Он на стрункiй  та  високiй осичинi  
Листя пестливо тремтить. 

Небо незмiряне, всипане зорями, —  
Що то за божа краса! 
Перлами ясними ген пiд тополями  
Грає краплиста роса. 

Ти не лякайся, що нiженьки  босiї  
Змочиш в холодну росу: 
Я ж тебе, вiрную, аж до хатиноньки   
Сам на руках однесу. 

Ти не лякайся, що змерзнеш, лебедонько,  
Тихо — нi  вiтру, нi хмар… 
Я пригорну тебе до свого серденька,  
А воно палке, мов  жар.
 
Ти не лякайся, що можуть пiдслухати  
Тиху  розмову твою:
Нiчка поклала всiх, соном окутала, —  
Анi шелесне в гаю. 

Сплять вороги твої, знудженi працею, —  
Нас не сполоха їх смiх. 
Чи ж нам, окраденим долею нашею,  
Й хвиля кохання — за грiх?