Черемхові гаї


Коли до себе самота притулить 
І всякому терпцю приходить край,
Знайомою стежиною в минуле,
Я поспішаю в черемховий гай.
Колись у цім гаю я був молодше,
І з рясних ягід сіялась роса
І не було тих зустрічей солодше,
І нас благословляли небеса.
Малювали хмари візерунки,
Як були солодкі поцілунки,
І ховалися веснянки в лунки
На  її щоках.
Пролетіло літ багато дуже,
Тільки я живу в зимовій  стужі,
Що ж не поєднались наші душі
Навіть уві снах?

Примуржившись від сонячного сяйва,
Що хоче заспокоїти мене, 
Я розумію, що було – то зайве,
А ось що буде – стане головне. 
А посеред черемх, що досі сняться,
Не розцвіла всього лише одна.
Думки, як бджоли, навкруги рояться-
Розквітне чи колись іще, хтозна?
А черемхові гаї буяють,
Про кохання знов птахи співають,
Мов сніжинки пелюстки літають –
Зводять з розума,
Ми залишились не заручинні,
Я кружляю знов по цій стежині,
Тільки ось на нашій черемшині
Зав’язей нема.